Чудовий британський науковець-освітянин Лоуренс Стенхауз (Lawrence Stenhouse) – моя рольова модель. Він вірив, що викладачі мають бути лідерами в освіті, розвитку, дослідженнях. Фахівці ж, як я, які вивчали освіту, мають підтримувати й забезпечувати їхню діяльність, допомагаючи ставати «сильнішими професіоналами», які здатні критично думати й розвивати якість освіти, якої вони прагнуть.

Часто ми хочемо покладатися на «експертів», які вирішили б наші проблеми, встановили відповідні системи, запровадили реформи, порадили нам, запропонували зразки. Але хто такі експерти? Кожен з нас щось знає, має певний досвід і кожен з нас здатен думати. Я здобула багатий досвід, працюючи в медичній освіті, спостерігаючи, аналізуючи, роблячи свій внесок у цю галузь. Однак є багато того, що я не можу зробити, але може зробити хтось інший, хто не спеціалізується на медичній освіті. Це все про те, що ви думаєте, що вважаєте проблемою, як ви бачите її розв’язання, і до яких змін може призвести ваше рішення. Тож, щоб розвивати експертизу, вам необхідно дозволити людям набувати досвіду й думати.

Я захоплююся україно-швейцарським проєктом «Розвиток медичної освіти», оскільки він не пропонує готових відповідей. Я працювала з людьми, які часто хочуть просувати винятково свої ідеї, особливо якісь трендові речі. Проєкт цього не робить, а бачить аспекти, з якими потрібна допомога, визначає проблему й формулює адекватну, ефективну, змістовну відповідь на неї. Це потребує надзвичайного рівня експертності. Виявляючи емпатію, Проєкт пропонує низку можливостей, впроваджує рішення в співпраці з іншими – саме це є для мене справжньою експертизою. Найважливіше, що Проєкт співпрацює з партнерами, розвиваючи дуже різні напрями.

Отже, врешті не так важливо, що саме зроблено, а важливо, яка команда створена. На мій погляд, у команди Проєкту є розуміння перспективи розвитку й партнерства. І саме це команда використовує для розв’язання справжніх проблем, більше уповноважуючи людей, надаючи їм більше експертизи. Так Проєкту вдається досягати відчутних змін в усіх напрямах, з якими він працює.

У мене було багато студентів на маґістерській програмі з країн, де відбуваються воєнні дії або ситуація нестабільна: Ірак, Афганістан, Ємен, М’янма. І я можу відзначити, що ці люди мали надзвичайну рішучість щодо продовження навчання й розвитку. Я захоплювалася студентами: коли їхні лікарні руйнували, їхнє життя було в постійній небезпеці, а вони не зупинялися. Студенти з Ємену, чиї лікарні було зруйновано, все одно хотіли працювати над створенням стандартів післядипломної освіти. І що вражало мене найбільше – вони мали стратегічне бачення. Тож моя відповідь така. Війни продовжуються, і вони жахливі. Проте люди, які переживають війну, мають ширшу перспективу. І, незважаючи на те, що вони мають справлятися з тими умовами, в яких перебувають, їм вдається вибудовувати стратегічне бачення того, що має відбутися згодом.

Однак є речі, які турбують мене. Так, коли країни починають відбудову, вони можуть приставати на чиїсь умови, запозичувати моделі з інших країн і культур, наприклад із США чи Великобританії. Проте ці моделі часто не засновані на свідченнях, не можуть бути реалізовані в інших культурах і контекстах. Це створює небезпеку. Може здаватися, що ви можете відбувати країну швидко, використовуючи моделі інших або приєднуючись до інших систем. Але це не так, оскільки ваша сила походить саме з вашого контексту. Сповільнюйтесь і створюйте свої власні рішення.

Ми маємо зараз те, що заведено називати “new normal” – широке запровадження технологій, оскільки багато людей перейшли виключно на електронне навчання. На мій погляд, це суперечливий момент. Люди кажуть: «Ми трансформуємо всі наші курси, вони будуть сучасними й використовуватимуть найкращі IT-рішення. Ми не будемо більше просто читати лекції». І це лякає мене, бо люди забули про потенціал того, що мали до цього, – силу спільного навчання і взаємодії студентів. Я вважаю, що пандемія не мала справити жодного впливу на медичну освіту. Це було викликом, який люди мали подолати. І вони зробили це блискуче. Освітяни опанували нові технології – це надихає. Але пандемія скінчилася. Ми мусимо повернутися до того, що мали, і почати проводити належний аналіз, огляд того, що є, визначати справжні проблеми, замість того, щоб вважати, що рішення, яке було нав’язано нам зовнішніми обставинами, може застосовуватися повсюдно. Сподіваюся, заклади повернуться до попередньої точки й почнуть розмірковувати над тим, як вдосконалювати, переглядати й забезпечувати якість курикули, замість того, щоб вважати, що IT – надзвичайна річ і унікальна відповідь на все, коли насправді це не так.

Насправді, ні. Я вважаю це точкою, в якій зустрічаються медична освіта й політика. Медична освіта завжди в будь-якій країні є предметом політичного впливу або втручання. Якщо ми говоримо про нормативні документи як можливість просуватися вперед, то доречно звернути увагу на стандарти, наприклад, створені Всесвітньою федерацією медичної освіти (ВФМО) під моїм керівництвом, напрацювання інших країн. Вважаю, що підхід, який маємо у Великобританії, досить хороший. Загальна медична рада (General Medical Council) – один із найкращих регуляторів у світі. Рада потужно інтегрована в медицину й заклади медичної освіти. Вона добре організована, працює відкрито й прозоро, має чітко прописані стандарти й керівництва. Проте, якщо я вважаю, що медична рада добре працює в Англії, це не означає, що можна перенести цей досвід на будь-яку іншу країну. Ви можете приїхати й подивитися на те, що робить рада, як вона працює, і подумати, як це можна адаптувати до вашого контексту.

Також хочу зауважити, що медична освіта – це соціальна наука, можливо, зараз із певним прошарком бізнесу в ній. Тож медична освіта – це не те, з чим ви можете впоратися і планувати так само, як ви могли б це робити для послуг охорони здоров’я. Немає жодного політичного документа, який описував би устрій медичної освіти, оскільки потреби залежать від контексту й культури. Я би сказала, що найкраще, що ви можете зробити для вдосконалення медичної освіти – це мати Національну службу здоров’я (НСЗ) і здизайнувати медичну освіту так, щоб вона забезпечувала цю службу фахівцями. У Великобританії медична освіта спланована від початку до кінця. Кількості, місця, післядипломна освіта – все створено для забезпечення потреб НСЗ. А далі потрібно зупинити медичну міграцію. Це можна зробити, поліпшивши умови праці, післядипломну освіту для медичних фахівців. Оскільки, доки люди будуть знаходити краще навчання чи умови деінде, вони їхатимуть.

Європейськи.й союз – бюрократичне утворення, тож, звісно, є письмові регуляторні документи. Основним із них є Директива 93/16/EEC від 1993, яка визначає засади медичної освіти (https://www.legislation.gov.uk/eudr/1993/16/contents). Цей документ визначає необхідність мати адекватні наукові знання, знання клінічних дисциплін, достатнє розуміння структури, функцій і поведінки здорових і хворих людей, а також отримання належного клінічного досвіду для того, щоб стати лікарем. Повний цикл навчання на медичному напрямі має становити мінімум шість років або 5500 годин. Болонська декларація, на жаль, взагалі не підходить для медицини. Тому застосовуються специфічні європейські директиви. Водночас ці регуляції передбачають право країн приймати власні рішення щодо організації системи медичної освіти.

Була спроба розробити спільні європейські стандарти, але вона провалилися, оскільки країни Європейського Союзу залишають за собою повне право вирішувати, як і що робити, які підходи запроваджувати. І це саме так, як має бути. Немає жодних свідчень, які підтверджували б, що певний підхід є ефективнішим за інший. Немає визначеної курикули чи директиви, які чітко вказували б, що і як ви маєте робити. Європейський підхід до впровадження різних ініціатив полягає саме у свободі робити те, що ви вважаєте доречним. Ви маєте відчувати свободу вибору щодо стратегій розвитку. Свободу робити те, що відповідає потребам вашої країни, ресурсам, цілям, які визначаються доволі широкими засадами, наприклад тими, що зазначені в Статті 23 Директиви 93/16/EEC.

Також є Європейська Асоціація забезпечення якості вищої освіти (ЄАЗЯВО, http://www.ehea.info/page-enqa), яка застосовує загальні, не специфічно медичні, європейські стандарти й керівництва (стандарти в освіті видані 2015 року). Тож що ви могли б зробити, так це забезпечити членство вашого регулятора в ЄАЗЯВО. І тоді, по суті, ви зробите все, що потрібно для належного регулювання медичної освіти. А тоді ви можете застосовувати власний підхід до розроблення курикули.

Регулятор має встановлювати стандарти й проводити перевірки: перевіряти наявність відповідних документів, відвідувати заклади тощо. Регулятор надає рекомендації, які мають бути обов’язковими для виконання закладом. Тож на національному, найвищому, рівні якість визначається діяльністю регулятора й тими стандартами, які він встановлює, а також процесом нагляду за їх дотриманням. Далі ми йдемо на місцевий рівень, ставлячи собі запитання: «Як ми знаємо, що те, що ми робимо, належної якості?» І є багато варіантів знайти відповідь на це запитання. Проте немає шаблонів і найкращих практик. Заклади мають самостійно приймати рішення, як найкраще здизайнувати їхню систему забезпечення якості. Вони мають створити цю систему, зважаючи на власні цілі, й інтегрувати її в систему управляння ЗВО. Ця система має бути в руках викладачів і студентів. Вона має бути тим, що допомагає визначати й розв’язувати проблеми, відстежувати процес розвитку й того, що відбувається в закладі. Є багато різних шляхів створення такої системи, а також цілей, заради яких ви плануєте забезпечувати якість. Я би зосереджувалася на тому, що потрібно саме освітянам, але це моя особиста думка.

Я подивилися б на бізнес-модель, систему регулювання, медичну міграцію та чим вона спричинена. Звернула б увагу на різноманітність закладів медичної освіти. Подивилася б на політики й цілі медичної освіти, хто приймає рішення про те, чи започатковувати медичний університет і як це робити. Я ставила б ці запитання на національному рівні, а також дивилася на те, з якою швидкістю утворюються медичні ЗВО. Зважала би на те, звідки ці заклади беруть ідеї для розвитку та як враховують культуру й контекст країни.

Це залежить від медичного ЗВО. Ви можете враховувати різні речі. Зазвичай, коли медичний університет просить про зовнішнє оцінювання, він знає причину цього. Я можу навести приклад процесу оцінювання, яким я керувала нещодавно. Отже, я взяла оновлені стандарти ВФМО (https://wfme.org/), запросила досвідчених фахівців з кожного напряму цих стандартів долучитися до команди оцінювання. Тоді, розуміючи мету такого оцінювання, ми відвідали заклад, вивчили документацію, поспілкувалися з понад сотнею співробітників університету, отримавши у такий спосіб розуміння повної картини. Наша команда з трьох осіб працювала в закладі тиждень. Ще тиждень після цього ми присвятили обговоренню, додатковим запитанням, аналізу зібраної інформації. Зрештою, ми склали повну картину розуміння ситуації адміністрацією, освітянами, студентами, а також мали погляд лікарень, які розміщені в цьому регіоні. Урешті, ми мали цю широку перспективу, сформовану з урахуванням тих речей, на які належить дивитися, для оцінювання медичного ЗВО: його цілі, система управління, курикула, системи оцінювання та забезпечення якості. Виявили, що не всі стандарти ВФМО можна було застосувати. У результаті ми склали детальний звіт з рекомендаціями.

Отже, можемо використовувати як основу останні стандарти Всесвітньої федерації медичної освіти, які зорієнтують, на що саме звертати увагу та як планувати надалі. Вони допоможуть знайти належні місцеві відповіді на запитання, які виникають саме у вашому контексті. Зараз ми завершуємо роботу над подібними, заснованими на принципах, стандартами для післядипломної освіти, які допомагатимуть в оцінюванні й спрямовуватимуть вас у прийнятті власних рішень. Також раджу подивитися на стандарти Загальної медичної ради (GМC). Вони надзвичайні.

Якщо ви обрали професійний шлях медичного освітянина, то вам необхідно опанувати базові технічні речі: знати технічні вимоги до оцінювання, як працювати з курикулою, керувати ресурсами, людьми, змінами, як проводити дослідження, й забезпечувати якість освітнього процесу. Тому ви маєте отримати кваліфікаційний ступінь, який засвідчував би, що ви вивчили ці технічні речі. Або ви можете навчатися в інший спосіб. Це залежить від вашого контексту, чи затребувана у вашій країні саме відповідна кваліфікація. Та в будь-якому разі ви маєте володіти належними знаннями й навичками. Є дуже багато теорій щодо сучасних методів навчання, більшість з яких – нонсенс. Ви мусите знати про сучасні тенденції, проте найголовніше – розвивати критичнe мислення й не вірити беззаперечно в усе, не копіювати сліпо будь-що. Ви маєте скептично ставитися до нових ідей, критично їх оцінювати, шукати свідчення їхньої ефективності. Як тільки ви читаєте про глобалізацію, великий знак запитання має з’являтися у вас перед очима. Глобалізація в медичній освіті – це те, про що ви чуєте постійно. Утім часто глобалізація означає нав’язування західного бачення, яке ще й не засноване на свідченнях і не може бути поширене за межі власної культури й контексту. Я ніколи не бачила жодної Західної країни, яка запозичувала б ідеї в Індії, Індонезії, Китаю. Тож, коли ви знаєте про все, що відбувається, але здатні критично це оцінити, ви будете хорошим освітянином.

Як освітній психолог я займаюся питаннями навчання й викладання, вивчаю те, що відбувається в головах людей, як вони впливають і реагують на міжособистісну взаємодію. Також я розмірковую про речі з погляду політик, управління, освітніх систем. І можу робити це щодо медицини – галузі, де я випадково опинилася й працюю усе своє життя. Але я могла б так само це робити в будь-якій іншій галузі, оскільки мої професійні навики спрямовані на розуміння політики, принципів навчання й викладання, соціальних взаємодій, які тут відбуваються, а також системи управління, яка впливає на галузь. Я присвятила більшу частину свого життя дослідженням політик у галузі медичної освіти на запит нашого уряду й професійних організацій. Проте я могла б робити це будь-де, просто сталося так, що я опинилася в медичній освіті. Багато років тому мій науковий керівник, професор психології освіти Університету Лондона, сидів у літаку поруч із професором медицини, який також викладав в університеті.

І вони запланували співпрацю щодо поліпшення викладання медицини. І так сталося, що професор медицини попросив мого наукового керівника порадити когось, хто міг би попрацювати в Департаменті медицини в Кінґз Коледжі Південного Лондона, щоб проаналізувати підходи, які використовуються для викладання медицини. І мій професор запропоновував мені цю можливість. У той час я нічого не знала про медицину. Тож зробила свою докторську роботу про особливості процесу мислення лікарів. Бачите, я просто опинилася в цій галузі. Тоді я була єдиною лекторкою в світі з такої теми, а зараз таких спеціалістів майже два мільйони, наскільки я розумію. Така доля випадку. Мій професор міг сидіти в літаку поруч зі спеціалістом з інженерії, археології, архітектури. Так я могла б стати фахівцем у цих галузях.

Фах освітнього психолога передбачає, що ви в особливий спосіб дивитеся на світ. Те, як психологи сприймають світ, визначається тими теоріями, в які вони вірять, цінностями, які мають, а також здатністю до критичного мислення та дискусії. Це дає можливість аналізувати цей світ і те, як люди поводяться в ньому, забезпечує аналітичну рамку. Найбільше в цьому сенсі мені подобається призма соціальних наук, і те, що я як психолог можу покладатися на теорії, знання, структурні елементи. Проте я знаю, що немає єдиної правди. Уся моя професійна діяльність просякнута критичним аналізом, рефлексією щодо природи суспільства, як вона впливає на людину, практичну діяльність і політики. Хочу також зауважити, що повага є основою для всього процесу – чи це повага до лікарів, чи до інших учасників процесу, незважаючи на їхні посади, попередній досвід і освіту, місце проживання – Київ, Лондон, інше місто. Я бачу таку повагу в тому, що робить команда проєкту «Розвиток медичної освіти». Фахівці Проєкту не намагаються сказати партнерам, що вони знають краще, а працюють з повагою й спільно з іншими. Вважаю, що це дуже важливо.

І ще. Для мене дуже важливо наснажувати викладачів, наділяти їх необхідними повноваженнями. Я думаю, що зараз освітяни позбавлені повноважень. Але ж саме вони є центром освітньої установи. Я хотіла б, щоб «експерти» медичної освіти припинили вказувати освітянам, що потрібно робити, а спитали в них, що вони хочуть робити. Тож, якщо ви управлінець, наснажуйте освітян у вашому ЗВО, виявляйте повагу й зацікавленість у їхній роботі. Залучайте експертів з медичної освіти для допомоги й підтримки освітян. І завжди застосовуйте навичку критичного мислення. Як медичний фахівець ви, швидше за все, поділяєте позитивістський чи постпозитивістський підхід до навколишнього середовища. Ви вірите в природничі науки або в правду, дослідження. Однак зараз ви маєте стати також фахівцями із соціальних наук. Такі фахівці знають, що правда соціально сконструйована.

Я вже дуже стара для натхнення, але рекомендації маю. Якщо вам здається, що ви вже достатньо знаєте про медичну освіту, почитайте «Сім міфів про освіту» від Дейзі Хрістодоулоу (Daisy Christodoulou). Це стара книга, але найкраща. Інша книга, яка може зацікавити, – «Що якщо все, що ви знали про освіту, було помилковим?» від Девіда Дідау (David Didau). Ці дві книги про критичне мислення, яке я згадую часто. А якщо ви хотіли б розібратися в медичній освіті із самого початку, то вам варто звернути увагу на збірку за редакцією Swanwick «Розуміючи медичну освіту».