Ми із сім’єю проживаємо в Чернівцях. Це місто поки є відносно безпечним, тому не поїхали за кордон. Для себе вирішила: якщо бачитиму, що ситуація змінюється, є загроза життю, тоді вимушено поїдемо. Я люблю свій рідний край, тому взагалі ніколи не думала покидати територію України. З першого дня вторгнення до нас приїхали родичі з Києва, Харкова, з ними приїхали їхні знайомі, колеги, куми, друзі. Перші два тижні повномасштабної війни займалися тим, що думали, де поселити людей. Частину людей поселили в себе вдома, в мене не вистачало на всіх подушок і ковдр. Далі селили по родичах, де тільки могли. Тобто Київ, Харків та інші регіони приїхали до нас, а наші місцеві почали масово виїжджати. Я відчувала невизначеність. Виїхала велика частина наших пацієнтів, ми зараз надаємо послуги людям, які або залишилися, або тимчасово переїхали. Починаючи з 24-го лютого, працювали у звичайному режимі, але трохи подовжили свій робочий день, до 19:00–20:00, щоб зробити послуги доступними якомога більшій кількості людей. Працювали, чергувалися, робили свою роботу, приймали пацієнтів.

Двічі на місяць ми збираємо продукти харчування, кошти, інколи ліки, різні необхідні речі для ЗСУ. Збирали навіть великодні кошики й малюнки дітей, колеги в’язали маскувальні сітки, формували аптечки, ліпили вареники. Виявляється, такі дрібниці сильно підтримують наших воїнів. У нас в закладі є окремий менеджер, який цим займається, організовує акції, всіх долучає. Ми всі зараз намагаємося пришвидшити перемогу, від нашого закладу охорони здоров’я вносимо таку частинку в спільну справу. Для цивільних громадян у місті відкрито багато точок з гуманітарною допомогою, де допомагають місцеві. Хто вдома що мав — все приносили: одяг, взуття, памперси. Наші домівки відкриті для переселенців, харчування налагоджене. Місцеві дитячі садочки прийняли жити до себе переселенців, завозять харчування, готують, надають усі необхідні речі за запитом. Діти в садки поки не ходять.

Саме зараз, коли йде вже третій місяць повномасштабного вторгнення, починаєш трохи якийсь баланс знаходити. У перші дні я не знаю, втримати баланс було неможливо. Ми ходили на роботу, вдома була купа справ, був якийсь постійний рух. У мене вдома перші два тижні були люди, які просто залишалися переночувати або відпочивали з дороги. Вранці йду на роботу — вдома залишаються одні люди, приходжу ввечері — вже заїжджають інші. Тоді про баланс годі було й думати, про зону комфорту взагалі можна було забути. Спілкування із сім’єю в цей час змінилося, ми всі фокусувалися на іншому: думали лише, як більше наготувати їжі, де взяти каструлі, щоб усі були ситі. А про наші суботні перегляди фільмів чи ще щось, навіть мова не йшла. Я відчувала невизначеність, страх і відповідальність за життя дитини. Моя 8-річна донька Надійка як до цих подій, так і зараз потребує моєї уваги. З дитиною потрібно займатися, приділяти їй час. Зараз починаю розуміти, що життя продовжується, триває. Ми живемо, треба якось навчитися просто радіти тому, що є, що світить сонце, немає повітряної тривоги. Цінності змінилися кардинально. Виявляється, що ми дуже добре жили досі (посміхається. — Ред.). Ми жили прекрасно, просто цього не знали. Нам постійно бракувало часу чи фінансів, а зараз є майже все, не вистачає лише спокою.

Почалося все з подання заявки на участь у курсі фасилітації груп рівних від україно-швейцарського проєкту «Розвиток медичної освіти». В оголошені про конкурс мене зачепило те, що участь можуть брати не тільки лікарі, а й медсестри та медбрати. Особисто для мене це була вже певна рівність, приміром, у навчанні та шанс на реалізацію нового досвіду. Я дуже хотіла спробувати себе в ролі лідера й опанувати нові компетентності. З нашого закладу всі подавали запит, я не розраховувала, що зможу пройти, не знала, хто такий фасилітатор, що я маю робити, але дуже хотіла спробувати. Тому дуже зраділа, коли дізналася, що мене відібрали. До речі, я одна з перших випускниць-фасилітаторок цього курсу.

Ні, ніхто взагалі не знав про існування груп рівних. Після проходження навчання я почала популяризувати цей формат у нашому закладі. Починати групу рівних з медсестрами було важкувато, бо з балами БПР у нас інша ситуація, ніж у лікарів. Потрібно було докладати чималих зусиль, мотивувати приходити на зустрічі, вчитися, розвиватися. Але я була наполегливою та впевненою — у ролі фасилітаторки й спікерки провела тренінг-знайомство, старалася максимально донести інформацію про цей формат. Власним прикладом продемонструвала, що роль доповідача та підготовка презентації — це зовсім не страшно. Індивідуально звернулася до кожного особисто із запрошенням. Тому мої колеги-учасниці долучалися за власним бажанням. Я відчувала їхню підтримку. Приємним відкриттям став кава-брейк. Ніколи раніше не було навчання рівних за чашкою кави, я бачила їхній подив. Однак і на другій зустрічі цей подив зберігся — колеги думали, що кава була лише для презентації першого заняття (сміється. — Ред.). Я запевнила їх, що навчання саме в такому форматі проходитиме завжди. Створення невимушеної атмосфери, можливість бути почутим, незалежним стали аргументом і кроком до проведення таких зустрічей.

Я склала приблизний план — звернутися до адміністрації медичного закладу, де я працюю, щоб ми створили групу рівних у себе. Я хотіла, щоб наші зустрічі не мали директивного характеру 5-хвилинної наради за примусом. Мені було важливо, щоб медсестри зрозуміли, що ми йдемо передусім, вчитися, обмінюватися досвідом. Старалася налагодити комунікацію зі своїми колегами, пояснювала їм переваги зустрічей. Звичайно, це потребувало часу й зусиль. На перші зустрічі приходили всі наші керівники, завідувачі відділеннями, головна медична сестра, цікавилися, що ми обговорюємо. Тому спочатку група рівних була не дуже рівною (посміхається. —Ред.). Скажімо, атмосфера була трошечки не така, як мені хотілося б. А зараз уже минув рік і ми абсолютно самостійні. На одному з тренінгів з власної ініціативи вирішила запитати медсестер, чи готові вони працювати самостійно без лікаря. Із 10 учасниць на такий крок була готова лише одна медсестра. Думаю, це страх, для подолання якого потрібен час і якісне навчання, бажання змінити застарілий стереотип «медична сестра — підручний інструмент лікаря». Розвинути впевненість у собі не так просто. Сподіваюся на зміни у підході до навчання медсестринства, бо проблема йде саме звідси.

Ми зустрічаємося раз чи двічі на місяць. Наприклад, цього тижня (7–11 лютого 2022. — Ред.) ми вперше двічі за тиждень організували зустріч груп рівних, бо виникла потреба розібрати клінічний випадок — внесення даних вакцинації з поліомієліту. Я побачила, що медичні сестри не знають, як це робити, отже треба швиденько зібратися й навчитися. Зазвичай ми зустрічаємося в режимі офлайн, а на минулому тижні (початок лютого. —Ред.) я вперше зробила онлайн-зустріч: дівчата з моєї амбулаторії були офлайн, а дівчата з іншої під’єдналися дистанційно. Формат міксу онлайн-офлайн дає можливість долучити більше колег, хоча він важкуватий в модерації. Тому правильніше фокусуватися на одному форматі.

Організацію зустрічей я взяла на себе. Зазвичай ми збираємося на годинку-півтори. Усе керівництво заздалегідь повідомляю про проведення запланованого заходу і лише після згоди організовую зустріч, відпрошую медичних сестер у лікарів з прийомів, особисто до кожного підходжу. Часом лікарі не відпускають медсестер з певних причин, тоді звертаюся до завідувачки відділенням і прошу посприяти.

Тема обирається легко — беремо ту, що може допомогти закрити нагальну потребу. Хтось із медичних сестер готує матеріал до обраної теми, й ми разом детально розбираємося. Найцікавіші випадки трапляються з вакцинацією. У процесі вакцинації маленьких дітей завжди є вірогідність нестандартної реакції в дитини (колеги можуть наочно побачити для себе щось нове) або мама дитини поставить нестандартне запитання. До речі, перед зустріччю кожна учасниця має 5 хвилин, аби розказати про свої емоції за тиждень. У когось можуть бути труднощі в роботі, хтось хоче просто виговоритись, це дуже допомагає зберігати атмосферу довіри. Для мене особистий позитивний кейс — коли колеги, які не мали бажання приходити на обговорення, чують відгуки або історії інших колег, розуміють як у нас класно й потім доєднуються. Якщо ж хтось хоче долучитися не з нашого медичного закладу — завжди раді! Я анонсую розклад зустрічей, де тільки можна. Ми навіть розіслали анкети на участь по нашому місту, відібрали учасниць, які зареєструвалися, і зробили з ними дві зустрічі.

У нашому закладі є одна лікарка-фасилітаторка, вона збирає групу лікарів. Одного разу ми зробили об’єднаний формат із медсестрами й лікарями для обговорення вакцинації. Буває, що запрошуємо спікерами місцевих лікарів. Якось до нас завітала лікарка зі Львова. Міжнародних колег ще не запрошували. Було б добре, якби підтримка груп рівних у закладі була визначена на законодавчому рівні, щоб в адміністрації був бюджет інвестувати у навчання своїх працівників, проводити тренінги. Тоді й у працівників зростала б мотивація вчитися.

Найцінніше — професійний та особистий розвиток, нові знайомства. Раніше ми не мали такої якісної взаємодії з усіма. Я працюю медсестрою вже 12 років, і це перший рік, коли ми впровадили зміни. На початку лютого я отримала пропозицію за два тижні зібрати медичних сестер первинки і вторинки всього міста й зараз над цим працюю, думаю, які теми вибрати. Ніколи нічого подібного не робила, тому дуже цікаво, чи вдасться. Якщо є такі пропозиції, то ми щось робимо правильно.

Ніколи не бачили себе тренеркою. Ця пропозиція мене і здивувала, і шокувала (сміється. — Ред.). Я навіть не знаю, чи мені подібне вдасться. Єдине, що я можу, — поділитися своїм досвідом. Чим більше часу минає, тим більше нового я дізнаюся. Фасилітатор — однозначно лідер у колективі, людина з професійними компетентностями, має показувати приклад колегам, надихати, мати добре та відкрите серце. Я не є головною медичною сестрою нашого відділення, але бачу, що певний авторитет маю, багато медичних сестер приходять до мене за порадою. Як фасилітаторка, я хотіла б передати слухачам силу незламності, щоб не здавалися на початку шляху. Бувають розчарування, інколи хочеться опустити руки, але не зупиняйтеся, ви маєте йти далі. Добре, що я не зупинилася. Важких моментів буває багато, але я завжди згадую слова Ренато: «Легко не буде». Я люблю все доводити до кінця. Не просто провчитися і сказати, що це нікому не потрібно, чи провести одну зустріч і думати, що цей формат людям нецікавий. Якщо вже щось розпочала — треба гідно йти до кінця.

Скажу відверто, з моменту вторгнення росії, ми не проводимо зустрічей. Панував такий хаос, ми ніяк не могли зібратися. Але з позитивного — наша директорка запросила психолога в заклад, яка провела нам два тренінги про професійне та емоційне вигорання. Вони були дуже помічними, трохи відволікли від того, що відбувається навколо. Без психологічної підтримки зараз дуже важко. Мабуть, час від часу подібні заняття із психологом продовжуватимуться.

Торік влітку я брала участь в Азовській школі сімейної медицини. Пам’ятаю тренінг з невідкладної допомоги, який вів Дмитро Самофалов. Він акцентував на тому, що має бути сформована команда, яка працює з невідкладними станами та має алгоритм роботи: «Ви повинні вийти в коридор, сказати три чарівні слова — і робота пішла». Зокрема, всі залучені співробітники повинні мати стратегію дій, розуміти та пам’ятати, хто за що відповідає. Наприклад, одна людина вимірює тиск, інша — викликає швидку. Розподіл подібних ролей дуже важливий. І відпрацювання клінічних навичок потрібно проводити регулярно. Також ми мали цікавий тренінг з отоскопії. Я навчилася робити цю діагностику самостійно. І ще дуже сподобалися завдання з вакцинації від Олени Кондратенко. Я ніколи не подумала б, що ведення щеплень може бути таким складним процесом: коли є завдання, і ти мусиш прийняти рішення, в якому випадку яку вакцину ввести дитині, скільки щеплень за один раз можна зробити. Тож, коли я повернулася до свого закладу, мала багато знань і навичок, яких хотіла навчити колег. Попросила отоскопи в сімейних лікарів і кажу своїм медсестрам: «Давайте зберемося й спробуємо, чим ми гірші?». Тож ми провели тренінг з отоскопії для медсестер. Я роздрукувала всі завдання з вакцинації і також зробила тренінг. Ми з медсестрами розв’язували ці завдання заново, дискутували.

Розвиток, незалежність, професійність.

Ви даєте медсестрам можливість розвиватися і вчитися. Я завжди говорила, що нарешті знайшовся проєкт, який звернув на нас увагу. Завжди в пріоритеті були лікарі, а когось, хто звернув би увагу на медичних сестер, сказав, що ми потрібні, не було. Україно-швейцарський проєкт «Розвиток медичної освіти» мене цим вразив. Азовська школа сімейної медицини, Форум медичних сестер, який уперше відбувся в Києві, — для медсестер подібних важливих заходів раніше ніхто не проводив. Коли ти приїжджаєш і справді бачиш медсестринську спільноту, це так надихає! От за це проєкту спасибі, за таку ідею, це класно! Також я відчуваю в спільноті проєкту згуртованість, включеність у комунікацію. Тут відчуваю себе рівною серед керівників медичних закладів і лікарів. До вас я завжди можу звернутися по допомогу, думку чи рекомендацію, за зворотним зв’язком. У вас всі до цього відкриті. Думаю собі: «Що буде, коли проєкт завершиться?..»

Після того, як я потрапила у вашу спільноту, вона мене ще більше надихнула. Вирішила піти вчитися далі. Самостійно підготувалася до ЗНО з біології та української мови і вступила на бакалаврат з медсестринства. Це все завдяки вашому проєкту, бо мене так ще не надихав ніхто. Захотілося рухатися далі, ще вчитися, зрозуміла, що посада медсестри — це ще не кінець. Я доклала дуже багато сил до роботи і до самостійної підготовки до незалежного оцінювання. Була надзвичайно щаслива, коли отримала свої бали й дізналася, що мене зарахували в Чернівецький медичний фаховий коледж на денну форму навчання. Не могла повірити, що отримуватиму ступінь бакалавра медичної сестри! Багато хто питає для чого мені це все, а я просто кажу, що так мені захотілося. Роботу і навчання важко поєднувати, але психологічно я була до цього готова, не переймалася, що мені буде важко. Для мене це була точка росту — зможу чи не зможу. Зараз річний бакалаврат приносить мені задоволення від навчання й дає змогу розвиватися професійно. От, приміром, розглянемо ту ж самостійну медсестринську вакцинацію. Подібну маніпуляцію зможе виконувати тільки медсестра-бакалавр, тому фахівці з вищою освітою точно мають переваги.

У МОЗ я була вперше, ми обговорювали кадрові ресурси й те, якими програмами користуємося, питання призначення кваліфікаційних категорій медсестрам, як оформити медсестру на роботу, що відбувається після звільнення. Під час наступної зустрічі маємо обговорити право медичних сестер проводити вакцинацію самостійно, без участі сімейного лікаря. Як я вже казала, для цього медсестра повинна мати освітній рівень бакалавра, а ще — свій електронний ключ. Самостійна вакцинація — питання контроверсійне, на нього і лікарі, і медсестри реагують по-різному. Я вважаю практику самостійної вакцинації медсестрами класною. Ми й так завжди робили щеплення, в цьому немає нічого складного.

Так, здебільшого саме пацієнти не довіряють. Навіть не очікувала, що саме від пацієнтів може бути стільки негативу. Тут треба працювати з усіма цільовими аудиторіями суспільства. Варто популяризувати фах медичної сестри серед громадськості, говорити про те, що ця робота важлива, що медсестра за наявності достатнього освітнього рівня може самостійно приймати рішення. Бо пацієнт не бачить різниці між медсестрою з вищою освітою і без неї. Це питання визнання медичної сестри як кваліфікованого спеціаліста суспільством. Можливо, тоді й довіра буде.

Без лікаря ні, ми ще до такої практики не дійшли. Рішення, що дозволяє медсестрам і медбратам вакцинувати людей без участі лікаря, тільки прийняли на законодавчому рівні, але в практичному полі це питання ще потребує часу. Зважаючи ж на те, що медичних сестер з вищою освітою в нас не так багато, це, можливо, стало б мотивацією ще й повчитися та змінити щось.

Медсестра повинна розвиватися професійно, це важливо і для неї, і для пацієнта. Такий спеціаліст має бути тактовним у спілкуванні, охайним, щоб хотілося спілкуватися, доступним. Пацієнт не має боятися щось запитати, йому має бути комфортно. Це питання довіри. На одному із засідань груп рівних ми говорили, що потрібно перед кожною процедурою повідомити пацієнта, що саме будемо робити. Я часто бачу таку тенденцію, що медична сестра просто відкриває шприц і технічно робить ін’єкцію, мовчки. Мабуть, це теж проблема освіти, адже нас так учили. А в пацієнта в цей момент вирують різні думки, бо він не знає, що відбувається. Буває так, що пацієнту вже відома процедура, а буває, що ні. Кожну свою дію потрібно обговорювати, й тоді пацієнт швидше зрозуміє, що відбувається.

Взагалі комунікація з пацієнтом залежить від людського чинника. Я інколи бачу медсестер з десятирічним досвідом, які просто не готові змінюватися. А є ті, які завжди посміхнуться, знайдуть правильні слова.

Думаю, що завдяки спілкуванню набагато легше зрозуміти, що з нами всіма відбувається. Є підтримка, бачиш на кого рівнятися, розумієш, у якому середовищі ти перебуваєш. Інколи читаєш коментарі медичних сестер і думаєш: «Це щось невимовно круте, дуже цікаво!» Буває й негатив, звичайно. Тому наявність спільноти є певним орієнтиром. У нашому закладі є спільнота «Найкращі медичні сестри», також знаю про «Медсестринську спільноту Буковини» у Facebook і Viber. Там постійно наш адміністратор та інші учасники публікують корисні новини на медичну тему, посилання на вебінари або нові протоколи чи накази, пишуть про досягнення. До спільноти входять люди з різних відділень. Раніше ми не мали розуміння, що відбувається в інших закладах, відділеннях. Зараз комунікація набагато доступніша.

Можливо, після того, як Зеленський (президент. — Ред.) пообіцяв зарплату 13 500 грн, це буде привабливо (сміється. — Ред.). Знаєте, я не зовсім вірю медичним сестрам, які кажуть, що мріяли про цю професію з дитинства. Навіть якщо хтось і мріяв, то коли приходиш у занедбане відділення, де важко хворі, і маєш зарплату 3000 грн, то мрії різко переростають у щось інше. Я свідомо обрала фах медсестри просто тому, що не бачила себе в жодній іншій професії. Водночас не можу сказати, що медсестринство було моєю мрією. У дитинстві я мріяла мати новий велосипед (сміється. — Ред.).

Я мрію закінчити своє навчання, мрію, щоб медичних сестер почали сприймати як самостійних фахівців. Мрію про окремий кабінет для медичних сестер, щоб наш заклад фінансово підтримував групи рівних. Ще думаю, що поїздки — це завжди круто. І знайти час для сім’ї — те, до чого завжди прагнеш. Стараюся якось це реалізовувати. Хочу, щоб усі мої рідні залишалися здоровими. Підтримує, коли ти знаєш, що у твоїх близьких все добре і є з ким обговорити навіть якесь своє незначне досягнення. Мама щовечора мене запитує, що в мене новенького на роботі, а що з проєктом, а з ким я там спілкувалась, а що мені пропонували. Взагалі, коли в сім’ї є сильна підтримка і сприятлива атмосфера, то можеш і сам професійно рухатися.

Остання книга, яку я читала, — «Зовсім не страшна книга» Анастасії Леухіної. Вона мені далася важко, ніколи не думала, що мені доведеться налаштовуватись на те, аби відкрити книги й читати далі. Особливо останній розділ про дітей, я не змогла його дочитати, відверто, дуже важко. Ця книга — надзвичайний людський ресурс. Я рекомендую її всім, хто має невиліковні хвороби, у кого родичі на паліативній підтримці. Там можна знайти слова підтримки для себе та своїх близьких. Рекомендую її й медичним працівникам. Коли я робила зустріч груп рівних, принесла цю книгу, розповідала про Анастасію Леухіну, давала текст прочитати усім, хто хотів.

Щодо фільму, то у нас вдома є традиція суботніх фільмів. Не завжди запам’ятовую назву фільму, бо цим займається чоловік. Я його запитую, що ми будемо дивитися, а він каже, що буде цікаво. Після перегляду запитую, як фільм називався, а він каже: «Для чого тобі, все одно не запам’ятаєш» (сміється. — Ред.). Але раджу фільм «1+1». Він мене сильно вразив ідеєю того, що людина має любити свою роботу й тоді вона завжди її робитиме добре. Навіть якщо це паліативна допомога й важко хвора людина, поряд має бути хтось, хто підтримає; цей зв’язок дуже важливий. Найголовніше в усьому — любов. Якщо все робити з відкритим серцем, то будь-яка справа вдасться.