За кілька місяців до вторгнення мені вже було важко через інформаційний пресинг. Робота відволікала від повного занурення в переживання. Була надія, що війни не буде. Але 24-го лютого я була шокована. Пам’ятаю, що механічно прибирала в квартирі, складала речі. Мені було дуже страшно, я відчувала розпач, безпорадність, злість, ненависть. Наступного дня прийшло усвідомлення, що в нас війна, захотілося допомагати країні.

Перші дії були хаотичними, ніхто не знав, що робити. Ми з колегами то сортували ліки, то збирали речі для переселенців. Внутрішньо переміщених осіб у Чернівцях наприкінці лютого було багато, зокрема і в наших гуртожитках університету. Ми постійно туди привозили речі першої потреби. Ця хаотична біганина хоч і допомагала боротися з внутрішніми переживаннями, але не була достатньо ефективною. Зараз я розумію, що волонтерство потребує системності й професійності. Проте коли я хоча б один день нічого не робила, то відчувала провину, що змарнувала час. Це те, що називають провиною вцілілого.

Такий ритм життя призвів до виснаження, я сама вже потребувала допомоги. Коли не маєш власного ресурсу, немає що віддавати іншим. Я зрозуміла: якщо хочу, щоб наша країна перемогла, найправильніше рішення — робити те, що кожен вміє найліпше. 14 березня в університеті поновився освітній процес, тож я мала повернутися до своєї викладацької діяльності. Для себе прийняла рішення, що краще регулярно надсилатиму кошти у фонди та волонтерам для Збройних сил України, ніж допомагатиму хаотично.

БПР, саморозвиток мені допомагають наповнювати власний ресурс. Під час навчання залишається менше часу на заглиблення в негативну інформацію, яка дублюється в різних медіа. Часом журналісти докладно висвітлюють деталі бойових поранень, які завдають фізичного болю і виснажують морально.

У квітні україно-швейцарський проєкт «Розвиток медичної освіти» запропонував долучитися до третього модуля курсу з викладацької майстерності. Він став для мене рятівною соломинкою. Знала, що буде важко — ми тоді погано висипалися, переживали негативні емоції, які руйнували зсередини, але зрозуміла — треба переключатися на навчання. Воно наповнює, а не виснажує. Цей квітневий курс був для мене найважчим. Я не могла сконцентруватися й сприймати інформацію, хоча ми навчалися у тренерок, яких я обожнюю. Навіть вагалася, чи виконувати фінальне завдання, думала поберегти себе, я ж не заради сертифікатів навчаюся. Але колежанка з Вінниці, Юлія Тихолаз, запевнила, що я маю завершити навчання включно з фінальною роботою. Дуже вдячна їй за це.

Зараз ніхто не лякається онлайн-освіти — ми перейшли з ковідного онлайну у воєнний. Звичайно, ці два періоди не можна порівнювати: упродовж ковідного онлайну студенти не плакали. Під час навчання в умовах війни ми всі ледь стримували емоції, нерідко я зупиняла дискусію й підтримувала студентів потрібними словами, які було непросто знайти. У війні порушена базова потреба в безпеці. Говорити про вищі сходинки життєвих потреб украй важко. Я не можу сказати, що все добре, завтра буде перемога. Мусимо шукати реальні точки опори, бо невідомо, як швидко ми здобудемо перемогу. Я говорила їм, що кожен з нас може наблизити цю перемогу, зокрема хорошим навчанням.

Хоча людяність та емпатія вже невід’ємна частина моєї життєвої місії (сміється. — Ред.), створення курсу і його впровадження в освітню програму почалося з іншого. У грудні 2020 року я завершила онлайн-курс «Викладацька майстерність. Випуск другий. Групи рівних для викладачів ЗВО» і стала фасилітаторкою групи рівних. Ми працювали з багатьма тренерами, яким я вдячна за нові поняття й практичні кейси, можливість дослідити групову динаміку.

Саме практична частина курсу, упродовж якої ми працювали з Анастасією Леухіною, запам’яталася найбільше. Основою навчання була робота в командах: кожна представляла свою проблематику. Коли наша команда презентувала тему, я була фасилітаторкою, це було хвилююче. Добре, що все вдалося, ми отримали хороший зворотний зв’язок. Набуття фасилітаційних навичок дало мені дорогу до подальших проєктів. До того ж наша маленька команда — Олена Коротун (Буковинський державний медичний університет), Наталія Повар (Рівненська медична академія), Юлія Тихолаз (Вінницький медичний коледж) — переросла в тривале партнерство. Завдяки курсу в нас сформувалася класна спільнота фасилітаторів Груп рівних, ми й сьогодні спілкуємося. І саме в рамках цієї взаємодії народилася ідея створення курсу й посібника «Людяність та емпатія в роботі медика». Велика частина тих, хто пройшов курс з фасилітації, увійшли до проєкту зі створення матеріалів для курсу —  майстерні з людяності та емпатії.

Початок викладання цієї вибіркової дисципліни для студентів четвертого курсу БДМУ збігся з початком широкомасштабного вторгнення. Це був справжній виклик для мене! Я намагалася показати, що освіта, критичне мислення, людяність та емпатія надзвичайно важливі, бо це те, що відрізняє нас від ворога. В Україні людина є найвищою цінністю.

Запит на таке навчання був очевидним з кількості студентів, які обрали курс: ми сформували 12 груп, у п’яти з яких викладала я. Після завершення навчання орієнтовно 50 студентів і студенток з п’яти груп, які я веду, заповнили форму зворотного зв’язку. Більшість задоволена вибором курсу й вважає, що 4-й рік навчання — ідеальний час для цієї дисципліни. Серед відгуків були побажання збільшити кількість годин на дисципліну, щоб мати більше часу для дискусій.

На мою думку, цю дисципліну варто зробити обов’язковою, а не вибірковою. В інших країнах Європи та світу комунікація, заснована на принципах взаєморозуміння, емпатії та довіри є обов’язковою компетенцією, яка прописана в курикулі.

Теми приватності й конфіденційності. У медицині конфіденційність входить до блоку юридичних понять, а приватність — більше до морально-етичних засад. Ми обговорювали висвітлення професійних здобутків, наприклад, у тому ж Facebook. Мені згадався пост однієї лікарні про те, як вони врятували дівчинку. Текст містив різноманітні деталі про травми дівчинки. Ми обговорювали, з якою метою SMM-ник використовував цю деталізацію, для якої цільової аудиторії, чи варто на широкий загал писати таку інформацію, навіть якщо вона деперсоніфікована. Якщо місто, де проживає ця дівчинка, невелике, то жителі зрозуміють про кого йде мова. Потім ми провели паралелі з війною: наскільки доцільно показувати світові фотографії закатованих людей. Частина вважала, що світ має знати все. Більшість вважала, що має бути базова повага до гідності людини, навіть після смерті. Приватність і конфіденційність у медицині — болісна тема. Ми працювали з нею, щоб студенти усвідомили поняття поваги до людської гідності.

Зараз ми перекладаємо шкалу емпатії Джефферсона українською. Хочемо спочатку продемонструвати наявність такого інструменту, можливість його використання, валідність. Далі запропонуємо цей інструмент для вимірювання емпатії з різною метою. Однозначно він стане в пригоді для оцінювання рівня емпатії серед студентів медичних ЗВО, зокрема для вивчення впливу впровадження курсів з людяності та емпатії.

Додатково ми вирішили популяризувати кількісні дослідження й нашу тему серед студентів. Обрали для комунікації Instagram як популярну серед студентства платформу, де створили сторінку про наше дослідження. Висвітлюємо кроки нашої роботи, показуємо, як з нуля дійти до кінцевого продукту дослідження — публікації статті в міжнародному журналі, що індексований Scopus. А ще плануємо проводити в Instagram giveaway важливих для світогляду кожного майбутнього лікаря книжок. Придбали й скоро розіграємо такі книги: «Зовсім не страшна книга» Анастасії Леухіної, «Доказова медицина і не дуже» Андрія Сем’янківа, «Історії про життя, смерть та нейрохірургію» Генрі Марша та «Мочи манту» Уляни Супрун.

Дослідницький шлях непростий, проте ми дуже вдячні за надану можливість повчитися в найкращих, працювати з науковцями такого рівня. Ми маємо розписаний графік аж до нового року! Ну хоч десь у нас є стабільність (сміється. — Ред.). Зустрічаємося ввечері, обговорюємо непрості й цікаві теми, приміром розбираємо англійською методологію дослідження. Є специфічна термінологія, яку треба вивчити, під час зустрічей доводиться паралельно шукати переклад у словнику.

Коли я працюю в команді, для мене головне — довіра й бажання не стояти на місці. Мої дівчата — справжні partners in crime, у цих людях я впевнена! Катерину Бобкович я знаю багато років, ми були одногрупницями. Наша дружба перевірена роками, маємо багато спільного. Якби була машина часу, перенесла б вас у кінець 90-х, щоб ви побачили, як ми з Катею гуляємо Чернівцями й співаємо «Піккардійську Терцію». З Юлею Репчук і Мар’яною Сем’янів ми також знайомі ще зі студентських років, я їх дуже ціную і люблю. Ну а Ґолда в нас волонтерка й наш mental health saver (сміється. — Ред.). На кожній зустрічі всі спочатку запитують: «Де Ґолда? Покажіть Ґолду!». Вона фактично зберегла психічне здоров’я лідерки команди, тож дослідженню бути!

Я ділюся інформацією й ідеями з колегами, де тільки можна. Про людиноорієнтований підхід у медицині я розповідала на онлайн-конференції для освітян і лікарів на запрошення Наталії Повар з Рівненської медичної академії. Також за кілька днів до повномасштабного вторгнення я провела майстер-клас «Секрети людиноорієнтованої консультації», де були присутні студенти від першого до п’ятого курсів, лікарі, освітяни, фасилітатори груп рівних з різних міст України, які обіцяли поширювати ці знання на своїх зустрічах. Моя колега з БДМУ — Олена Коротун — також проводить тренінги для лікарів. Знаю, що колеги з Тернополя поширюють ідеї навчання людяності та емпатії на курсах підвищення кваліфікації для освітян.

З останніх історій нашого міста: сучасна клініка з потужним обладнанням, спеціалістами високого класу. Моя добра знайома поділилася враженнями від консультації. Лікар мовчки проводив обстеження, нічого не пояснюючи, просто віддав висновок. Тому враження від відвідування закладу в моєї знайомої виявилися нижчими, ніж вона очікувала. До речі, подібний кейс під назвою «Як втратити пацієнта?» ми розглядали зі студентами на курсі з людяності та емпатії. Інформаційна потреба — одна зі складових людиноорієнтованого підходу, поряд із потребою у фізичному комфорті, спільному прийнятті рішення. Пацієнт, маючи вибір, обере клініку з оптимальним співвідношенням професіоналізму спеціалістів і людського ставлення. Людиноорієнтований підхід і навички комунікації для сучасного лікаря — інвестиція в тривалі й довірливі стосунки з пацієнтом, а не тягар, як іноді помилково вважають.

На мою думку, коли ти працюєш і не маєш такої компетентності, ти вже втрачаєш, зокрема, роблячи помилки у спілкуванні, які нерідко призводить до конфліктів з пацієнтами, і, як наслідок, професійного вигорання. Цю компетенцію я назвала б умовним щепленням, яке може захистити лікаря й медичну сестру від розвитку вигорання.

Через несформовану вчасно компетентність також є ризик втратити пацієнта, як я згадувала у попередній історії.

Для мене важливо, щоб формат БПР був практично-орієнтованим, давав можливість розвивати компетентності, переосмислювати цінності, розширювати світогляд. Наведу приклади деяких подій. Приємно здивувала Літня школа в Лугано. Для мене ця подія про навчання через практику — це неоціненний досвід. У нас були лекції, які чергувалися з кейсами, роботою в мінігрупах над створенням проєктів. Ця подія допомогла ще усвідомити важливість володіння англійською, бо саме іноземна мова примножує наші можливості.

Ще згадую україно-швейцарський Літній клуб. Кожен день я отримувала величезну кількість інформації, яка, хоч і опосередковано, пов’язана з моєю професійною діяльністю, але важлива для формування особистості кожного фахівця. Я не могла подумати, що можна зібрати в одному місці такий унікальний склад експертів, які долучені до змін у нашій країні в різних галузях. Михайло Винницький (доктор філософії, викладач НаУКМА й УКУ. — Ред.) —  один з найулюбленіших спікерів! Він цікаво розповідав про креативний клас і його роль у суспільстві. Запам’яталися виступи Павла Шеремети (економіст, міністр економіки та торгівлі, 2014. — Ред.) про інноваційність, Андрія Зелінського про лідерство. Особливу увагу звернула на маніфест здорового суспільства. А ще ця особлива атмосфера. Уявіть, триває обговорення, а поруч донька Арсена Жумаділова (гендиректор ДП «Медичні закупівлі України». — Ред.) малює на фліпчарті — навіть ця маленька деталь показує, наскільки все на події сприяло обговоренню, а оточення було відкритим і щирим. Я такий формат рідко зустрічаю.

Про перемогу, щоб спокійно жити й працювати у своїй країні. Бачу, яку високу ціну ми платимо в цій війні, дуже хочеться, щоб це не було дарма. Щоб здобутками користувалися люди, які несуть такі ж цінності, як і люди, які загинули за нашу країну. Це зараз найбільша мрія. Також мрію, щоб освітянське середовище будувалося за принципом меритократії (принцип управління, за яким керівні посади повинні займати найздібніші люди, незалежно від їхнього соціального чи економічного походження. — Ред.). Щоб у нас підтримувалися здібні, бо зазвичай простіше усереднювати результати. Підтримка здібних потребує більшого ресурсу й зусиль. Варто розуміти, що найкращі будуть рушіями визначальних процесів у житті країни. Важливо, щоб в Україні була така політика в усіх сферах.

Пригадую, на Літньому клубі в нас був вечір кінопоказу. Ми туди прийшли дуже веселі й розслаблені, думали, що подивимося «Мої думки тихі». Виявилося, що ми прийшли на фільм Нарімана Алієва «Додому». Я пам’ятаю абсолютну тишу в залі після перегляду. Сидить понад 50 людей, і ніхто навіть слова не може сказати. Фільм був дуже важкий, він пройняв наскрізь. Я відчула біль батька й біль сина від втрати один одного, від втрати рідної землі. Якби ми тоді розуміли, який рівень болю доведеться нам відчути через пів року.

А ще ми зі студентами дивимося та обговорюємо документальний фільм «Треба ще вижити». Річ у тім, що перша тема дисципліни «Загальна практика сімейна медицина», яку вивчають студенти шостого курсу, про організацію галузі охорони здоров’я, її реформування, принципи фінансування. Ця тема складна для сприйняття, якщо її опановувати за принципом прочитай-розкажи. Тож ця стрічка до перегляду дуже доречна. Головним героєм фільму є лікар Іван Черненко. У контексті охорони здоров’я ще раджу прочитати його книгу «Сміх у кінці тунелю. Нотатки українського анестезіолога», де Іван чітко, сміливо й гумором висловлює свої думки.

Є такий вислів «Знайти своїх і заспокоїтися». Я його перефразую: «Знайдіть своїх і разом поліпшуйте цей світ» (сміється. — Ред.). Для мене команда Проєкту — ті люди, з якими можна поліпшувати не тільки освіту, а й робити набагато більше.