Привіт! Не буду оригінальним, почуваюся так само, як і всі. З 24 лютого все перевернулося з ніг на голову. Мені довелося переїхати з Києва, де я весь час жив із сім’єю. Рідні поїхали далі, ми зараз не разом. Зупинилися майже всі робочі проєкти, команді довелося займатися проактивною й більш громадською діяльністю, тримати фокус на аналізі інфраструктури й закладати основи для відбудови країни після перемоги. Зараз немає сектору, який не постраждав би внаслідок російської війни проти України. Тому, відповідаючи на твоє питання, як я — зараз дивно, але працюємо.

Ми активуємо простори різних типів і масштабів для різних аудиторій. Дворик ЛМА, в якому зараз сидимо, — один з таких просторів і наш найменший проєкт за розміром. Найбільший, приміром, може охоплювати всю територію міста і всі його складові.

Стосовно занедбаних будівель — не все однозначно. Інколи дешевше знести стару й побудувати багатоповерхівку, бо девелоперам і забудовникам уже давно відомі схеми планування, вони знають, як це робити. Складніше відновити стару будівлю. Тут активація полягає в поєднанні матеріального та нематеріального. Старі будівлі мають історію, колись у них були інші функції, вони мали свою геометрію відносно цих функцій. Активація — це не тільки про зведення чогось нового, щоб у майбутньому було класно. Вона має кинути місточок назад, щоб ми пам’ятали історію цього місця, яким воно було до оновлення.

Якщо ми приведемо пересічного українця із зав’язаними очима в будь-яку точку України, він зрозуміє, що це Україна — в цьому просторі його культурний код. Якщо привезти цю саму людину в росію, одразу ясно, що тут все інакше: ніби ті самі будівлі й магазини, але комерція не така, природа інша, люди розмовляють інакше, традиції не наші, культура не наша. Із цих компонентів і складається наш український контекст і самоідентифікація — де Україна, а де не Україна. Активація має проявляти те, що справді є нашим. Якщо бездумно копіювати речі з-за кордону і називати це активацією чи ревіталізацією, це необов’язково про якість.

Насправді активація та ревіталізація говорять нам про одне й те саме — повернення життя в простір, переосмислення. Якщо подивитися на місто згори, мета процесу активації простору в тому, щоб використовувати те, що є всередині, а не розширюватися. Місто, що розростається неконтрольовано, має більший радіус, його мешканцям потрібно довше їхати з околиць до центру, це створює додаткове навантаження на транспорт, екологію й унеможливлює збалансований розвиток. Місту дешевше розвиватися компактно, ніж освоювати нові поля, забудовувати їх багатоповерхівками й уже потім розв’язувати транспортні, інженерні, соціальні питання. Зазвичай на околицях недостатньо сервісів, медицини, дитячих садків.

Не тільки Київ, а й Івано-Франківськ, Львів. Не можна сказати, що це нормально, це вибір, який роблять згідно зі стратегічними документами. Є генплан, з ним у нас (в Україні. — Ред.) не все добре. Не зрозуміло, які цілі він обслуговує й чи виконує свою функцію як робочий інструмент. Зараз у населених пунктах почали займатися створенням концепцій і стратегічним розвитком. Але нам (країні. — Ред.) ще потрібно пройти певний шлях для того, щоб ці напрацювання перетворилися в робочий інструмент, а не були формальною книжкою в столі.

Так, це перші спроби активації простору тут. Для того, щоб створити будь-який громадський простір, треба йти шляхом маркетингу, як і в будь-якому іншому проєкті, зрозуміти хто цільова аудиторія, як вона поводиться, що їй найбільше болить. Зазвичай людині або чогось хочеться, або їй чогось бракує. І тут пастка полягає в тому, що, коли ти хочеш це дослідити, потрібно тримати рамку, в яку увійдуть ключові відповіді респондентів, бо перелік того, що можна змінити, може виписатися на п’ять таких просторів. Важливо почути людей, побачити їхній контекст, не нашкодити тому, що вже напрацьовано в просторі та є зручним, і зберегти, підсвітити інші процеси, освітні, організаційні, бо це передовсім медична академія.

Ми працювали з цим простором під час карантину, трохи «на пальцях», бо було важко виміряти його ефективність. Не могли змоделювати всі сценарії, які нам були потрібні, тож взяли за гіпотезу певне твердження, по-стартапівськи втілили його з невеликими фінансовими вкладеннями, виміряли ефективність, яку могли, а далі це вже можна масштабувати. Обрали саме такий підхід, бо цей простір не розв’язує ніяких стратегічних питань і проблем для академії, але відкриває новий напрям у бік підвищення рівня комфорту студентів. Насправді все можна робити набагато простіше, результат не є лінійним.

Львівська академія налічує кілька корпусів, які розміщені у центрі Львова й утворюють певний ансамбль будівель із внутрішнім двориком. Студенти тут здобувають освіту, проводять освітні й організаційні заходи. Медичні студенти проводять дуже багато часу в університеті порівняно зі студентами інших ЗВО, постійно бігають від корпусу до корпусу. Ми подивилися на всі будівлі й почали говорити з користувачами. Ключова цільова аудиторія медичної академії — студенти, але важливо було не забути й про освітян, представників адміністрації, працівників закладу. Будь-який освітній заклад є трохи ієрархічним, тому в роботі з таким проєктом важливо не переходити на 100% в urban-дизайн, треба розуміти природу соціальних процесів. В аудиторії студенти й викладачі мають один тип відносин, у просторі вулиці — інший, можуть вітатися, можуть не вітатися. Відповідно в роботі з цим простором треба було з’ясувати, як ми його моделюємо. Чого хочемо досягти. Ми хочемо розділити викладачів і студентів? Чи ми хочемо створити точку, де вони будуть зустрічатися й, можливо, проводити більше часу разом?

При спілкуванні з респондентами ми мали певний соціологічний зріз щодо потреб, відносно їхніх настроїв і відчуттів. Таке дослідження — досить тонка річ, воно про емоцію, стани, потреби, тут важливо не видавати бажане за дійсне, а така підміна понять відбувається часто. Важливо дослідити користувача й з’ясувати, як його потреби перенести в реальний світ. Це ми взяли від підходів маркетингу. Правильно поставлені запитання респондентам дають змогу отримати релевантні відповіді й побачити, що конкретно в цьому просторі студенти не мають місця де сісти, зарядити телефон, усамітнитися, щоб поруч ніхто не нависав і не казав, що робити.

Ключова цінність комунікації була в тому, що студентам прочинили вікно й показали — дивіться, може бути по-іншому. Ви можете говорити представникам адміністрації, що у вас є потреба в комфортному приміщенні, проявляти ініціативу, не чекати змін згори, аналізувати свій стан. Взагалі рефлексувати — хороша практика. Якщо студенти мають відправну точку «зміни можливі», то ймовірно, що подібні простори з’являться і в інших куточках цього закладу, навіть без урбаністів. Можна й без нас оновлювати простір, можна експериментувати. Головне, щоб було відчуття простору й розуміння, яку потребу він має закрити в користувачів, уникати формалізму, який особливо важко побороти в освітніх закладах, бо ЗВО — структура формальна й часто зарегульована. Методологій створення громадських просторів може бути безліч — скільки урбаністів, стільки й підходів, двох однакових не буде.

Так, але ми ще не завершили харківський проєкт. Він «підвис» із початком російського повномасштабного вторгнення в Україну.

Щодо підходів — це дуже експериментальна історія. Сьогодні доводиться застосовувати весь досвід, який ми мали досі. Перехід від активації громадських просторів у Львівській медакадемії до стратегій відбудови країни — різний масштаб завдань. Із кількістю втрат, які обчислюються мільярдами за підрахунками окремих спеціалістів, своїми силами, очевидно, відбудову неможливо підняти. Тут потрібні зовнішні інвестиції та гранти, треба точно розуміти, куди їх направляти, в яку інституційну рамку, хто цим має займатися, хто платити. Після війни рамка українських міст буде змінена. Серед постраждалих міст, наприклад, Чернігів матиме переглянену функцію, Харків — оновлену роль. Так само й міста на заході України, які прийняли до себе багато біженців, зміняться у своїй демографії, економіці, матимуть оновлений запит.

Основна теза — як можна зараз проєктувати міста, не розуміючи оновленого запиту, який може нас наздоганяти роками після війни? Професія аналітика полягає в тому, щоб забігти наперед, зрозуміти цей запит, повернутися і передати його архітекторам, урбаністам для проєктування. Щоб відбудоване середовище у певний момент зустрілося із цим запитом і був збіг. Ми маємо й негативний поствоєнний досвід відбудов, коли люди залишалися роками в тимчасовому житлі, не мали хороших умов. Або міста переорієнтовувалися на машино-, автомобілецентричні.

Париж зараз активно розвивається в напрямі «15-хвилинного міста», де за короткий проміжок часу можна дістатися будь-якої точки, яка є в переліку твоїх потреб. Це питання компромісів з точки зору «чим доводиться жертвувати, щоб більшість людей мала доступ до таких послуг і сервісів».

Сьогодні вже 82-й день війни й у суспільства з’являється бажання щось робити. Жодна територія в Україні зараз не є на 100% безпечною. Залишивши за дужками Донбас, можна сказати, що за 30 років незалежності України у нас такого досвіду ще не було, зараз ми маємо інакший масштаб воєнних дій з боку росії в сторону нашої країни, маємо активні військові дії на майже третині території України. І як саме ми відвойовуватимемо території країни поки не до кінця зрозуміло. Команда проєкту ReStart Ukraine почала думати над тим, що може стати орієнтиром, певним бенчмарком, переглянула наявні практики поствоєнної відбудови в гарячих точках: Сирія, Ліван, Балканські війни, відновлення Європи після Другої світової. Відновлення українських міст після Другої світової вказувало на певний патерн з двома складовими: структурною — відповісти на запитання, що є руйнуванням і як їх потрібно усунути, й контекстною — як інституційно влаштована ця відбудова, це про технології, будівельні матеріали тощо. Проаналізувавши купу інформації, ми почали потроху складати цей пазл, щонайменше — викладати частини пазла на стіл. На це важливо дивитися комплексно, бо відбудова окремих будівель може бути нерелевантною практикою.

Ми починали роботу на базі нашої агенції, але до нас весь час доєднувалися зацікавлені в цій роботі люди, які мають різний бекґраунд: інженери, архітектори, соціологи, економісти, міські управлінці. Зараз ми формуємо колектив, здатний дивитися комплексно на те, яким має бути оновлене місто, поки що без прив’язки до того, де воно територіально і як воно називається.

Це запитання треба поділити на кілька частин. Коли закінчиться війна, важливо якомога швидше повернути людей, які виїхали з країни. Тут не стоїть питання капітальної відбудови інфраструктури, яка відбудовуватиметься роками. Перший крок — це повернення людей. 14 мільйонів українців та українок залишили свої домівки — це майже третина людей, які мешкають у країні. Відповідно їхня змога повернутися в рідні місця важлива, на цих людях базуватиметься відбудова економіки. Зараз виїхали люди різних професій, вони всі важливі й вони всі потрібні. Інфраструктура повернення має передбачати низку тимчасових рішень, які потім можна вдосконалювати до постійних, оновлюючи функції з думкою про майбутнє.

Після повернення людей виникає потреба думати вже про потреби майбутні. Спочатку треба відновити стратегічну й технічну інфраструктуру, нафтопереробні заводи, водопостачання, водовідведення в тих же Ірпіні й Бучі. Поміж тим виникає питання, чи потрібно їх відновлювати, як було до війни. Наприклад, це стосується повернення питної води, електрики, опалення, альтернативних джерел зв’язку. Дякуємо Ілону Маску, що прислав «старлінки». Уже є якісь бекапи, рішення, які сприяють відбудові й мають бути в різних секторах. Такі рішення, найімовірніше, не вкладатимуться в ту структуру, яка була в наших містах досі, але їх зараз потрібно мати, це must have.

Потрібно дивитися наперед, думати, як відновити конкретні будинки та вулиці. Певна вулиця має бути виключно житловою чи ми можемо зробити кілька вкраплень комерції, місць для роботи, або ж місць культурного значення, рекреації, щоб людина не їздила в центральний парк, а мала у своєму районі джерело відпочинку? Це дуже примітивний приклад, але з таких прикладів складатиметься оновлене бачення для всіх населених пунктів. Тут важливо, щоб мешканці міст змогли висловити свою думку.

Я ще до кінця не знаю, якою саме має бути залученість, але треба враховувати психологічний стан людей від наслідків війни й те, що не всі зараз перебувають в Україні. Мають бути конкретні онлайн-інструменти для людей, які перебувають за кордоном, щоб вони могли також впливати на цей процес. Цим людям психологічно важлива долученість, вони є такими ж рівноцінними учасниками громадянського суспільства. Головне, щоб, як у нашій країні кажуть, була політична воля. Зараз багато людей, які працювали з війною, вказують, що не потрібно недооцінювати наявність моральної травми в людей від війни. Наприклад, у Боснії діти, які народилися в роки після війни, є найбільшими песимістами в суспільстві. Чому так? Бо з цією травмою ніхто не працював і діти були позбавлені частини дитинства. Тому в цьому випадку партисипація (участь. — Ред.) не буде класичною, подібною до того, як ми у Львівській академії залучали студентів півтора роки тому. Тепер це має бути інша історія.

Я зараз ловлю поодинокі сигнали першого повернення. Сьогодні мені вранці написала команда одного з бізнесів, поцікавилися, чи можемо ми поспілкуватися відносно відбудови конкретного населеного пункту, оскільки їм це важливо. Я не знаю, наскільки робота зараз буде системною, та швидше такі запити не будуть поодинокі, тому доведеться відкривати «другий фронт» у роботі.

Досвід будь-якої людини поза її звичним середовищем і власною країною створює новий світ, у якому люди не тільки розмовляють іншою мовою, а й поводяться, працюють інакше, мають не такі культурні та сімейні традиції. Не тільки інша мова впливає на світогляд цих людей, це про різні системи координат. Будь-яка країна — окремий світ, і, додаючи окрему країну до свого досвіду, ми відкриваємо багато нового. Робочий досвід у такому середовищі надає гнучкості. Не можна сказати, що, попрацювавши в Америці, ти тепер можеш працювати з усім світом. Ні, ти просто розумієш, як працюють американці, й можеш екстраполювати цей досвід на ситуації з компатріотами в Україні. Це про більші сенси — те, що відбувається в Україні, не обмежується лише Україною.

Ми можемо використовувати підходи в урбаністиці із IT-сфери, маркетингу, можемо брати фреймворки (рамкові принципи. — Ред.), які були в інших країнах за інших умов і часу, але треба відділяти основне від декорацій. Організації, в яких я працював, досить глобальні, працюють у неподібних контекстах різних країн, мають протоколи, якими керуються. Їхня перевага може бути у швидкій реакції на ситуації, які, приміром, відбувалися чи відбуваються у Боснії, в Намібії, Афганістані. Водночас таким організаціям може бракувати української контекстності. Вони можуть пропонувати нам, українцям, рішення, які будуть поза нашим культурним кодом і традиціями. Тому можна отримати сучасний український продукт, комбінуючи глобальність із українськістю.

Я дуже обережний щодо того, щоби щось радити. П’ять урбаністів матимуть п’ять різних життєвих шляхів відносно того, до чого вони схильні, де вони були, який життєвий досвід мають. Не можна сказати: «Іди в інженерний і станеш класним урбаністом». Важливо чути себе й розуміти причинно-наслідкові принципи. Зубріння професійної літератури не є панацеєю, тут більше йдеться про розуміння того, як влаштований світ. Люди існують багато років на цій Землі й існує безліч комбінацій їх взаємодії між собою.

Я для себе зараз відкрив, що вивчення історії має велике значення — ти розумієш, як може бути, як уже раніше було, хто що робив. Зараз читаю книжку про Сінгапур – Лі Куан Ю «Із третього світу в перший». Вона просто описує, як людина, працюючи 35 років у сінгапурському уряді, вивела країну з третього світу, де мешканці не мали власної питної води і залежали від Малайзії, до країни, яка має найвищий відсоток ВВП на душу населення. Взаємодія Сінгапуру з Малайзією дуже схожа на взаємодію України з росією. Можливо, в менш агресивній формі вона показує різницю культур, які нібито подібні, але не братські, неоднакові, не буквальні. Ще пораджу бути уважнішими, спостерігати за тим, що відбувається навколо, фіксувати це, записувати. Потім буде корисно повертатися до днів, які ми проживаємо в активній фазі війни. Кожен матиме свій індивідуальний досвід, за 5–10 років це може бути дуже важливо. Якщо досвід не записувати, він забувається.

Мабуть, глобальність, інновативність, усвідомлення, до чого ми належимо, бо наразі ми можемо бути джерелом глобальних рішень. Погоджуюся з тими, хто каже, що ця війна не тільки про Україну, а й про світ, який трансформується. Це не остання війна, не остання трансформація, але сьогодні йдеться про те, що ми можемо дати назовні поза вишиванкою, паляницею та Чорнобаївкою. Нові байрактари? Нові системи житла для біженців? Нові системи ментальної терапії для людей, які потрапили під каток воєнної агресії росії? Не знаю чи це три слова.