Я долучився до медичної гуманітарної роботи ще на початку війни в Сирії, де брав участь у багатьох медичних місіях. Також надавав медичну допомогу в розпал кризи з біженцями в Йорданії, Лівані, Туреччині та Греції. У 2011–2015 роках я був президентом Сирійсько-американського медичного товариства. Ми запровадили досить масштабні програми з охорони здоров’я, щоб допомогти людям у Сирії, підтримати жертв війни, а також біженців. Із 2017-го року я є співзасновником компанії MedGlobal, яка реалізовує гуманітарні програми в країнах із низьким і середнім рівнем доходу, а також у регіонах, де стаються різноманітні катастрофи. Ми працюємо за трьома напрямами: реагування на надзвичайні ситуації, розбудова життєздатних програм охорони здоров’я, підтримка стійкості систем охорони здоров’я. Зараз ми реалізуємо ініціативи у восьми країнах Південної Америки, Африки, Південно-Східної Азії та в Україні та у регіоні MENA (група країн, розташованих на Близькому Сході, у Північній Африці та навколо них. — Ред.).

MedGlobal була першою громадською організацією, яка приїхала до Львова через 10 днів після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Відтоді я вже двічі був в Україні. За цей час ми відправили п'ять додаткових медичних місії з метою навчання українських лікарів і медичних сестер. Також ми надіслали багато медичних і хірургічних матеріалів на суму понад 3,5 мільйона доларів у різні лікарні на передовій за погодження Міністерства оборони України та Міністерства охорони здоров'я України.

Росіяни використовують в Україні таку ж тактику, як і в Сирії: стріляють у лікарні, змушують людей виїжджати з місць постійного проживання, використовують незаконну зброю. Росіяни обстрілюють територію ракетами, обмежують доступ людей до харчування, питної води доти, доки майже всі люди не виїдуть із цього регіону. Тоді їм легко захоплювати порожні міста. Понад 70 тисяч військових брали участь у війні в Сирії, перш ніж прийти в Україну. Те, що українці пережили в Маріуполі, ми бачили в Алеппо. Сподіваюся, що вони ніколи не застосують хімічну зброю в Україні, але можуть, оскільки для росіян немає червоних ліній. Якщо ж в Україні застосують ядерну зброю, це буде катастрофа для всього світу. Жорстокість росіян нечувана, вони не мають норм, яких би дотримувалися під час війни.

Війна в Сирії почалася у 2011-му році й триває вже 11 років. Росія втрутилася в цю війну в 2015-му році на боці режиму Асада і відтоді систематично атакує лікарні й поліклініки. Жертвами війни стали понад 1000 медиків. Громадська організація «Лікарі за права людини» підрахувала, що майже 950 лікарів були вбиті безпосередньо режимом Асада. А деяких лікарів затримали як політичних противників режиму в Сирії. Режими Росії й Асада знищили понад 580 лікарень і призвели до порушення доступу до медичної допомоги й переміщення населення. Коли в місті немає лікарів, люди їдуть.

Війна порушує функціонування системи охорони здоров’я. Українські лікарні зіткнуться з дефіцитом медичного обладнання й медикаментів через велику кількість пацієнтів з травмами. Спрямування ресурсів для надання допомоги цим пацієнтам вплине на інші ланки системи охорони здоров’я, спричинить нестачу ліків для людей з хронічними захворюваннями: діабетом, серцевими захворюваннями чи ХОЗЛ (хронічне обструктивне захворювання легень. — Ред.). Крім того, під загрозою зриву може бути вакцинація, виникатимуть прогалини щодо надання медичної допомоги жінкам.

Значне переміщення людей, які тікають від війни, призводить до нестачі медичних працівників у країні, браку обладнання для надання медичної допомоги переселенцям і тим, хто перебуває на прифронтових територіях. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), більше половини медичних працівників виїхали за межі Сирії під час війни. В Україні також дуже багато людей тікають від війни: близько 10 мільйонів людей були переміщені всередині країни й понад шість мільйонів стали біженцями. Але така нестача фахівців чи обладнання передбачувана, і з цим потрібно працювати.

Психосоціальний вплив війни також спричинює багато проблем і психологічних травм для жертв, які стали свідками насильства й мають невизначене майбутнє. Ці люди потребують значної уваги, оскільки психологічна травма може проявлятися у посттравматичному стресовому розладі (ПТСР), депресії та тривозі.

Основна ідея — це розвинути стійкість системи охорони здоров’я, стійкість медичних фахівців в Україні. І це можна зробити через навчання. Під час війни медики виходять за межі звичної зони комфорту й роблять те, до чого не звикли. Ви можете бути єдиним терапевтом у місті поблизу лінії фронту, але якщо хтось народжуватиме або потребуватиме лікування абсцесу, вам доведеться надати й цю допомогу.

Медичні фахівці повинні мати навички роботи з психологічною травмою, пов’язаною з війною. Із цією метою проводяться короткі тренінги для лікарів і медсестер з надання першої психологічної допомоги. Перші кілька годин після інциденту мають вирішальне значення для запобігання тривалій депресії, тривозі й ПТСР. Крім того, важливо навчити лікарів працювати в умовах обмежених ресурсів.

Також за великої кількості постраждалих лікарям необхідно застосовувати особливий підхід на етапі медичного тріажу, вирішуючи, яким пацієнтам вони можуть допомогти, а яким ні. Для опанування цього підходу фахівцям потрібна підготовка для роботи в ситуаціях з масовими жертвами. MedGlobal спрямував бригади хірургів для проведення такого навчання в декількох лікарнях у західній частині України. Лікарям важливо опанувати технології, які полегшать і пришвидшать їхню професійну діяльність. На передовій лікарі не мають доступу до КТ (комп’ютерної томографії. — Ред.) чи МРТ (магнітно-резонансної томографії. — Ред.). У цьому випадку вони мають знати, як користуватися портативним УЗД-апаратом: за наявності портативного апарата достатньо лише завантажити відповідну програму на телефон, екран якого стане екраном УЗД. Лікар зможе побачити стан серця, нирок, легенів. Тож ми також провели тренінги з використання портативного УЗД-апарата в Україні.

А ще медичні працівники повинні відчувати, що їх підтримують. Як я вже зазначав, війна є руйнівною, але це також можливість, оскільки багато людей готові допомогти. Коли MedGlobal оголосив, що відправляє медичну місію в Україну, я отримав безліч дзвінків від хірургів-травматологів, які ніколи не були в Україні, не є українцями, проте хотіли приїхати й допомогти. Коли я вдруге поїхав до Львова у квітні, готель був переповнений представниками громадських організацій з усього світу. Чому б не використати цю можливість, щоб поліпшити систему охорони здоров’я попри те, що й так заплановано?

Стійкість — популярне слівце у глобальній охороні здоров’я, особливо в регіонах катастроф. На жаль, природні катастрофи й техногенні кризи стають частиною нашого життя. Ми все ще перебуваємо в розпалі пандемії COVID-19 і зараз маємо справу з епідемією мавпячої віспи. Така пандемія, як COVID-19, трохи схожа на війну з погляду обмежених ресурсів — нам доводиться мати справу з надмірною кількістю пацієнтів, до яких наші лікарні не готові. У моїй лікарні в Чикаґо ми боролися за життя людей на піку пандемії COVID-19. Особливо важко було на початку кризи, коли в нас не було достатньо інструментів, щоб із нею впоратися. Пацієнти були важко хворі, ми не знали, що з ним робити. Нам не вистачало апаратів штучної вентиляції легень. Лікарям не вистачало засобів захисту: у мене була одна маска на весь тиждень. Ми ніколи раніше не мали справу з таким у Сполучених Штатах. Але я вірю, якщо ви навчені справлятися з війною та кризами, то ви зможете впоратися з усім.

Стійкість — це здатність адаптуватися до кризи. Уявіть дерево, яке не ламається від сильного вітру, а має спроможність похилитися під тиском відчутного потоку повітря, а потім повернутися у первісний стан. Лише в такому разі воно стійке. Лікарі й медсестри стійкі, якщо можуть надати медичну допомогу своїм пацієнтам в умовах обмежених ресурсів під час війни чи кризи. Система охорони здоров’я стійка, якщо може швидко адаптуватися до криз, змінити пріоритети відповідно до потреб. Якщо ви продовжуєте робити все, як раніше, ви не стійкі.

Стійка система охорони здоров’я передбачає і готується до того, що станеться. Тож виникають запитання: як і чому ми можемо швидко навчити надавачів медичних послуг? Чи можемо ми заповнити прогалини, використовуючи телемедицину, залучаючи волонтерів, які приїжджають? Як провести тренінги з лідерства для фахівців у ​​системі охорони здоров’я, адміністрацій лікарень у різних регіонах, щоб переконатися, що вони розуміють, що потрібно робити? Ми повинні дати знати лікарям і медсестрам, що їх не покинули напризволяще.

Міністерство охорони здоров’я України звернулося до нас із проханням провести навчання стосовно застосування хімічної зброї. Вони були стурбовані тим, що росіяни можуть використати цю зброю в Україні, так само, як зробили це в Сирії. Під час правління Асада за неявної підтримки росіян застосували зарин, хлор та іприт, що спричинило багато жертв серед мирного населення. 21-го серпня ми мали дев’яту річницю хімічної атаки в Гуті (Ghouta massacre. — Ред.) — найбільшої відкритої хімічної атаки в Сирії, коли режим Асада застосував зарин і вбив сотні людей у ​​районі Дамаска. Тому перший тренінг, який ми провели в Україні, був саме з теми застосування хімічної зброї. Я провів його разом із доктором Райлі Джонсом, який є членом правління MedGlobal.

У процесі навчання ми говорили про класи хімічної зброї, зокрема про ті, які росіяни використовували раніше, вбиваючи своїх політичних опонентів, детально розповідали про механізми виявлення різних хімічних речовин, засоби захисту медиків під час хімічних атак. Українським фахівцям також було важливо дізнатися, яке хімічне обладнання й антидоти мають бути в лікарнях, як знизити наслідки від ураження хімічною зброєю для пацієнтів. Ми надали якомога більше потрібної інформації під час тренінгу, включно з протоколами лікування.

Ці запитання дуже важливі, але їх часто ігнорують під час війни. У критичній ситуації державні агенції, організації, люди більше зосереджені на термінових викликах катастрофи. Рутинні ж процеси, які мають продовжувати функціонувати, залишаються поза увагою. Зараз ми бачимо, що українські фахівці виїжджають до Європи, США, тож потрібно впевнитися, що буде нова хвиля фахівців, які зможуть забезпечити потреби системи охорони здоров’я. На жаль, велика кількість лікарів стають жертвами в країнах, які перебувають у стані війни чи переживають катастрофу.

Що стосується медичної освіти, я мав можливість зустрітися з 50-ма студентами Львівського медичного університету. Усі вони мають дуже оптимістичне бачення своєї ролі в майбутньому України. Вони пишаються своєю країною й рішуче налаштовані перемогти у війні. Також вони мають високі прагнення щодо себе й своєї професійної ролі після завершення навчання.

Інше питання — як забезпечити безперервність освітнього процесу в медичних ЗВО, коли їдуть викладачі? Якщо ви очолюєте медичний університет або інститут, вам доведеться бути винахідливим і креативним, використовувати наявні ресурси, наприклад онлайн-навчання. У лікарнях буде багато пацієнтів із травмами, але й пацієнтів з інфекційними й хронічними захворюваннями не меншатиме. Тож клінічна частина навчання не має суттєво змінитися. Студенти й інтерни можуть замінити тих лікарів, які поїхали. У Сирії та Ємені ми бачили, як інтерни працювали повний робочий день, бо тільки так можна було забезпечити медичне обслуговування.

Безперервний професійний розвиток фахівців охорони здоров’я та суміжних професій, як-от психологів, також має бути переорієнтований на потреби, пов’язані з війною.

Ми маємо звикати до катастроф і війн — як катастроф, які створює людина. Ми живемо в час стихійних лих, які відбуваються через прискорений темп зміни клімату. У нас дедалі частіше трапляються пандемії. Тож в університетах мають навчати роботі в умовах обмежених ресурсів. Як планувати, готуватися, адаптуватися, перерозподіляти ресурси. Як зберігати ресурси під час війни, катастрофи чи в мирній ситуації. Питання медичної етики створюватимуть напруження й конфлікти між лікарями й медичними сестрами, які працюють в умовах кризи або війни. Пам’ятаю яскравий випадок. Один мій колега працював анестезіологом у маленькому місті біля Дамаска. У ніч атаки газом зарин до лікарні, яка має 20 ліжок і два апарати штучної вентиляції легень, доставили понад 700 пацієнтів, які задихалися. На жаль, він і його команда не могли допомогти всім. До ранку 140 пацієнтів померли. Такі ситуації траплятимуться, тому студенти мають відпрацьовувати подібні сценарії в реанімаціях у рамках частини навчальної програми. Вони будуть змушені приймати рішення щодо тріажу травмованих пацієнтів, коли це станеться насправді. Тож подібні рішення мають стати звичними, інакше фахівці матимуть психологічну травму.

І ще, медичних фахівців мають навчати в університетах протидії дезінформації. Я вважаю, що український уряд робить багато для протидії дезінформації. До речі, ми з вами бачили вплив дезінформації на вакцинацію від COVID-19. Мені все ще трапляються пацієнти, які кажуть, що COVID-19 несправжній! Вони не роблять щеплення, оскільки вважають, що уряд додає у вакцини мікрочіпи, щоб контролювати населення (сміється. — Ред.). Раніше не було такої навали фейків, але зараз це реальність, і ми як медичні фахівці маємо бути готові протистояти.

Найголовніше — критичне мислення. Це те, на чому ми наголошуємо у США. Не лише накопичування й запам’ятовування великих обсягів інформації, а й розвиток уміння самостійно користуватися ресурсами. Уміння аналізувати клінічні випадки, швидко приймати рішення, адаптуватися до ситуації. Вважаю, що ці вміння набагато важливіші, ніж володіння купою інформації. Як поводитися в різних ситуаціях? Як використовувати наявні знання у випадку кожного окремого пацієнта? Як використовувати ресурси? Також вміння користуватися новими технологіями. Коли я навчався, то ми читали книжки в бібліотеках. Проте сьогодні все є в моєму смартфоні. Студенти можуть легко перевірити інформацію в телефоні, використовуючи Google. Медична етика, культура взаємодії в певній ситуації, психічне здоров’я — ці питання також мають стати частиною навчальної програми.

Війна певним чином вплине на психічне здоров’я кожного, хто перебуватиме в зонах бойових дій. Люди — дуже тендітні. Тому ми маємо розуміти, що означає психічне здоров’я і що фахівці охорони здоров’я теж зазнають психологічної травми під час війни. Медики можуть бояться стати жертвами насильства. Можуть переживати за свої сім’ї. Поза тим, вони працюють в умовах наявності мінімальних ресурсів, браку обладнання й допомоги інших спеціалістів. Усі ці чинники шкодять психічному здоров’ю.

Тож що робити із синдромом професійного вигорання? Ви маєте зрозуміти, що це сталося. Тому будьте свідомі й рефлексуйте щодо власного стану. Базові речі ви можете робити на індивідуальному рівні, щось варто запроваджувати на рівні системи охорони здоров’я з профілактичною метою. Без профілактики синдрому професійного вигорання медичні фахівці робитимуть більше помилок в процесі лікування. Для розради хтось почне вживати алкоголь і наркотиків. На жаль, хтось навіть може вчинити самогубство.

Щоб запобігти синдрому вигорання, регулярно займайтеся спортом, практикуйте усвідомленність, присвячуйте час молитві чи медитуйте, дотримуйтеся збалансованого раціону. Важливо мати хорошу соціальну мережу, коло друзів, які здатні вас підтримати поза роботою. Залишайте роботу на роботі. Також важливі регулярні перерви під час роботи. І система охорони здоров’я має планувати це, надаючи відповідні можливості лікарям і медсестрам.

Українські лікарі й медичні сестри готові вчитися. Вони, як губка, вбирають усю інформацію. Пам’ятаю один тренінг з хімічної зброї, який ми проводили в українській лікарні. Раптом під час тренінгу почалися сирени. Усі перейшли до бомбосховища у підвалі лікарні й залишалися там протягом 30 хвилин, поки лунали сирени, після чого ми мали повернутися й продовжити тренінг. Думав, що ніхто не повернеться. Однак до аудиторії прийшли всі. Це означає, що медики серйозно ставляться до навчання.

Мої колеги також відзначили, що українські хірурги-травматологи добре підготовлені. Вони краще підготовлені, ніж лікарі в інших країнах світу, з якими ми працювали. Наприклад, я згадував портативний УЗД-апарат. Зазвичай тренінг з його використання займає два дні. Утім українські лікарі опанували його за пів дня й були готові надавати допомогу пацієнтам із травмами. Загалом ми маємо дуже хороше враження від системи охорони здоров’я України.

Під час мого першого візиту до України в березні було дуже холодно. Але гостинність людей, їхня відданість, яку я побачив, краса міста, українська кухня змушують мене повертатися знову й знову. Мої колеги мають такий самий досвід. Доктор Юда Славковський — хірург-травматолог з Пеорії, штат Іллінойс, приїхав уперше, а потім ще чотири рази, бо він був вражений людьми й захоплений отриманим досвідом. Він відчував, що його внесок важливий. І я впевнений, що він та інші приїжджатимуть і після війни. Тож ця криза також про можливість. Упевнений, що ми можемо поліпшити ситуацію, якщо фахівці в системі охорони здоров’я будуть стійкими. Я бачив цю стійкість у медичних фахівців в Україні.